Зі спогадів І.Н.Степаненка Народження мрії
...Стояв ясний теплий день. Ми, хлопчаки,
грали в цурки на вигоні. Раптом у небі – гуркіт. Він швидко наближався,
посилювався. І несподівано над селом з’явилося щось велике, з довгими чорними крилами.
-
Літак!.. Літак!..
Юрбою бігли в поле, куди полинув залізний
птах. Нам здавалося, що за селом він спуститься низько, до самих полукіпків, а
льотчик щось кине на землю, бо чого ж йому було прилітати? Ми обшукали все
поле, оглянули кожну борозну, та нічого не знайшли.
Літак швидко зник, як і з’явився, а в наших Нехайках
залишив про себе довгі розмови. Найбільше захоплення викликав пілот, якого було
видно з кабіни. Яка ж то смілива, відчайдушна людина!
Після того, як побачили справжнього
літака, багато з нас думками линули в небо. Захоплювало уяву й те, що можна
побачити своє село не лише з хатньої стріхи, а із значно більшої височини,
звідки, мабуть, видно усе, аж до самого Дніпра.
Уже в школі, марячи про небо, ми з
товаришем, Грицьком Мусієнком, вирішили збудувати літак. У пошуках моделі
нишпорили по газетах, журналах, збирали плакати, які тоді розповсюджувались у
зв’язку з бурхливим розвитком
вітчизняної авіації.
Нарешті в нашій уяві склалася власна
модель, і ми склеїли її з виструганих дощечок, з картонного паперу, пофарбували
червоним і чорним чорнилом. Для нас, школярів, це було справжнє диво, хоч на
досвідчене око вигляд, певно, мало дуже незграбний. Підбадьорені успіхом, ми
намайстрували цілу ескадрилью. Вчителька Наталія Іванівна Яременко не могла
залишити без уваги наші старання і сказала, щоб полетіти на справжньому літаку,
необхідно вчитись тільки на "відмінно”.
Здрастуй, небо!
Восени 1938 року я покидав рідний край, де
минули дитинство, юність, де вчився у школі і працював у колгоспі. Попереду
незнайомий світ, що вабив до себе і лякав.
Брат влаштував учнем на Дніпродзержинський
вагонобудівний. Потім я став робітником. Великі заводські цехи запам’ятались на все життя. Там
здобув перший трудовий гарт.
Майже щодня над містом пролітали літаки. Ми
з заздрістю проводжали їх поглядами. А потім я довідався, де знаходиться
аероклуб і записався до нього. Навчання почалося знайомством з літаком. Далі – лекції про
пілотаж, орієнтування в повітрі. І наше нестерпне прагнення в небо. Нарешті –
перші спроби управління машиною: кермування по аеродрому.
Яка радість
опановує тебе, коли почуваєш, що машина підкоряється! А перспектива підняти її
в небо викликала стільки енергії, що хотілося навчатись без перерви, вдень і
вночі.
Нарешті остання перевірка. Завтра польоти.
Цілу ніч я майже не заплющував очей. Вдосвіта прибули на аеродром. Нам ще раз
нагадали завдання і послідовність, якої необхідно дотримуватися.
Настала моя черга. Машина набувала висоту,
обрій поширювався, колихався, зникав і з’являвся знову. Пливли і зменшувались будинки, дерева,
люди. Сяяла і грала на сонці широка стрічка Дніпра. Я пильно стежив за
приладами, за роботою двигуна, виконував підказані інструктором еволюції.
Виконавши посадку біля самого полотна,
кермую на стоянку, вистрибую з кабіни.
- Поздоровляю. Початок є. Зичу успіхів. Бажаю
стати таким, як Валерій Чкалов, - урочисто проголошує інструктор Іван Федорович
Мусієнко.
Перша перемога
Над країною згущувались чорні хмари війни.
Це відчувалося не лише зі сторінок газет, виступів політичних працівників,
командирів, а й із повсякденного напруженого навчання. Ми поспішали. Причини
були вагомі. Фашистська Німеччина окупувала майже всю Західну Європу. Тепер
належало складати іспити в бою.
Групою до тридцяти молодих льотчиків їдемо
на фронт, у свою частину. Наближаємось до Балти, вивантажуємось на польовому
аеродромі.
- Ви прибули у 4-й винищувальний авіаційний
полк, - повідомив майор Орлов.- Літаки – ось вони, - кивнув у бік кукурудзяного
поля, де були замасковані І-153 "Чайка”,
І-15, І-16, МіГ-3.
Тоді я ще й гадки не мав, що з цим полком, з
його людьми мені доведеться пролітати всю війну до останньої години, пережити
чимало горя і радощів.
Пригадую свою першу перемогу. Це було 22
червня 1942р. поблизу Єльця. ...У
повітрі повисла червона ракета: сигнал для вильоту. Мчимо до машин. "Ножиці”
ескадрильї врізались у небо. Передній край було видно дуже добре. Там тривав
танковий бій. Горіли автомобілі, будинки, населені пункти. Здавалось, що під
нами не лишилося живої душі. Насправді ж там стояли на смерть наші солдати. Ми прочесали повітряний простір між селами
Черново та Долгоруково. Раптом я побачив "лапотників” (так ми називали
"юнкерси-87”
за те, що в них не вбирались шасі і в польоті вони були схожі на личаки).
Ворожі літаки йшли збоку Касторного групою до 30 машин.
Швидко доповідаю. Костянтинов передає для
всіх: атакувати! Один із "юнкерсів”
заходить для бомбардування. Шугаю на нього.
Ловлю в
перехрестя прицілу, натискую кнопку на ручці управління. Два реактивні снаряди
вмить відділяються від моєї машини. До болю в очах стежу за їх польотом...
Нарешті – вибух. Бомбардувальник розлетівся на друзки.
Моя перша перемога! Радісно для льотчика,
особливо молодого, бачити власний бойовий успіх. Тоді опановує людину таке
почуття, наче вона вдруге народилася на світ. З’являється впевненість: так, ти можеш
бити ворога! Не лише хочеш, а й можеш.
Відчув, що рік війни минув для мене не
даремно.
Ворог гарячково скидав бомби там, де
настигали його наші удари. Мої товариші, як орли, кидалися на фашистських
бомбардувальників, а ті, щоб чинити опір, шикувалися у коло. Шість факелів уже
прокреслили шлях униз – шість "юнкерсів” врізались у землю.
Група продовжувала повітряний бій.
Захопившись, ми не одразу помітили, як з боку сонця наблизились "месери”. Їх
близько п’ятнадцяти.
Командир ланки Рязанов передає по радіо:
-
Степаненко, я бачив, як ти завалив "лапотника”. Тепер бий "худих”!
Ми з командиром накинулися на одного
винищувача. Вдарили чергами, "месер” задимів і впав.
У першій половині дня ми здійснили ще один
бойовий виліт, під час якого прикривали з повітря наші війська. Наступного
дня ескадрилья не давала спокою
"месерам”. Але на посадку прийшли не всі наші винищувачі. Не вернулися
лейтенант Корольов і сержант Бабенко.
Увечері, підбиваючи підсумки, майор Морозов
сказав:
- Ми успішно виконали завдання, та не
обійшлося без втрат. Висновок один – вчитись і вчитись.
Ми поклялися мстити фашистам за наших
побратимів.
Солодкі спогади
Найприємнішим для мого покоління було
проїхатись на батьківському чи колгоспному коні, скупати його у ставку в тихе
надвечір’я,
потім податися в нічне пастухування, де казка, перемішуючись із бувальщиною, до
світання відганяла, здавалось, найсолодші сни. І нині ввижаються коні, гніді,
вороні, сірі...
Дива! Летиш, стиснувши босими п’ятками
Гнідка чи Лиска, вхопившись за гриву, вимахуєш кривою палицею, ніби шаблюкою, а
у вухах аж свище. Мчить кінь лугом. Грудям лоскотно і млосно – ніби живеш у
повітрі, а тоді радісно і трохи легко.
Перша
в житті нагорода
На світанку пролунав сигнал про виліт. Біля
зеленого дуба, де ми завжди збиралися, чекав командир полку:
- Слухай наказ,- спокійно почав Морозов. –
Ескадрильї капітана Іщука в повному складі вилетіти на розвідку військ
противника, виявити сили фашистів, розташування їхніх танків, артилерії.
Десять винищувачів летять на висоті 1500-2000 м. Звіряю місцевість за
картою. Ось і об’єкт для розвідки: довга колона танків. Швидко лічу машини: близько сотні.
Доповідаю Рязанову. Колону тепер бачать усі. В перелісках теж танки,
автофургони, автомобілі, замасковані гіллям, сітками. Карта заповнюється
умовними знаками. Дані дуже важливі: на них чекають у штабі. А що, коли бій?..
Заспокоює думка: в товаришів на картах теж не пусто.
За командиром ескадрильї повертаємо назад.
Я – крайній ведений, отже, на мене покладається обов’язок прикривати групу. Не
минула й хвилина, як позаду нас з’явилися ворожі винищувачі. "Їх шість”,- доповідаю
ведучому групи.
- Степаненко, тримайся строю,- чую його
голос.- Ідемо на свою територію.
Капітан Іщук вирішує у бій не вступати. Але
ж як бути мені? Фашисти насідають. Якщо залишуся бездіяльним, то, певне, не
долічимось кількох машин, а то й зазнаємо цілковитого розгрому.
Маневрую зліва направо. "Худі” (ворожі
літаки) підбираються близько. По радіо доповідаю командирові: "Приймаю бій”.
Вибравши мить, коли ведучий "месершміттів”
збирався відкрити вогонь по моїй машині, я кинувся на ворога. Ловлю
машину в приціл, даю чергу з гармати. "Месер” спалахує. Тим часом два "худі”
підкралися знизу, кулі забарабанили у броньовану спинку сидіння. З обличчя
бризнула кров, струмками потекла за пазуху. Швидко переводжу машину вліво, а
згори кидається третя пара "месерів”. Запарував двигун, дає перебої.
"Тримайся, Іване!” Але триматись у повітрі вже нема на чому –
мій літак вийшов з ладу. Вирішую посадити літак у палаюче жито. Тепер головне –
не згаяти ні секунди. Залишаю кабіну, долаю пекельний шлях, падаю в борозну.
Наді мною пролітають два "месери”. Лунають автоматні черги... Ядучий дим
здіймається з того місця, де стояв мій літак.
Залягаю в неглибокому рівчаку, порослому
травою, обмацую голову. Гуде в скронях, рука в передпліччі терпне. Дістаю бинт
і перев’язую рани.
Далеко за полудень потрапив до своїх. У мене
на душі шкребли кішки. Мабуть, так почуває себе кожен льотчик, вертаючись
додому без машини. Та настрій мій змінився, коли побачив зраділі обличчя
товаришів.
- Живий! – вигукнув командир ескадрильї
капітан Іщук і міцно обняв мене.
...Рани виявились досить серйозними. Того ж
дня полковий лікар Рощін направив мене в госпіталь, розташований неподалік
села.
Про лікарів, медичних сестер, санітарів
складено багато пісень, написано чимало книг. Їхній найгуманніший у світі труд
заслуговує того. Ці люди повертали нас до життя і до бою. Рани гоїлися швидко.
Десятого дня мене виписали.
За кілька днів ми, льотчики, вишикувались у
розгорнутому строю.
- Товариші,- звернувся до нас майор Морозов,
- маю повідомити радісну новину: Указом Президії Верховної Ради СРСР за
мужність та відвагу, виявлені в боях проти німецько-фашистських загарбників,
група наших товаришів нагороджена урядовими нагородами.
Коли назвали моє прізвище, гаряча хвиля
пробігла по всьому тілу. Перша в житті нагорода – орден Червоної Зірки!
| 