Спогади про І.Н.Степаненка, зібрані пошуківцями
"Нехайківські козаки осідлали літаки"
Щорічно у рідне село Нехайки з міста Черкаси приїздить І.Н.Степаненко, щоб побачити рідні краї, зустрітися з односельцями, відпочити. І кожен його приїзд – це свято і для ветерана-фронтовика, і для трудівників полів, і для учнів.
Колись і я, хлопчина-школяр, із хвилюванням слухав нашого земляка, прославленого льотчика, двічі Героя Радянського Союзу. Саме тоді у мене зародилася мрія стати теж льотчиком. Розповідаючи про війну, Іван Никифорович про себе говорить дуже мало, а все про своїх командирів і політпрацівників, льотчиків, техніків та молодших авіаційних спеціалістів винищувального полку.
Хоч мав лише 22 прожитих роки, Іван Никифорович був грозою для німецьких льотчиків. Мужність і відвага, якими виділявся пілот з України в повітряних боях, принесли йому заслужену славу.
У винищувальному полку, в якому служив Степаненко, виховано 13 Героїв Радянського Союзу, а 4 льотчики цього високого звання удостоєні двічі: Ахмет-Хан Султан, В.Д.Лавриненков, О.К.Рязанов та І.Н.Степаненко.
Вдома в Івана Никифоровича я бачив макет його фронтового літака-винищувача з бортовим номером 17. На лівому боці фюзеляжа красується блискавка і червоні зірочки – символ отриманих перемог. Це його найдорожчий експонат – вірний супутник його молодості.
За прикладом І.Н.Степаненка 26 земляків, уродженців Драбівщини, стали авіаторами. 18 із них в роки Великої Вітчизняної війни мужньо захищали небо від гітлерівських стерв’ятників. І нині в селі Нехайки жартома кажуть: «Нехайківські козаки осідлали літаки».
Б.П.Адаменко, військовий льотчик,
уродженець с.Нехайки.
Розповідь записана учнями Нехайківської с/ш у 1985р.
Голодне дитинство
Батьки Івана Никифоровича померли в голодний 33-й рік. Хлопець залишився під опікою старшої сестри Варки. У селі існував приют для дітей-сиріт, але Івана туди не взяли, так як батько у свій час не вступив до колгоспу. Брат із сестрою тяжко горювали - не було чого їсти. Діти попухли і не могли вийти з хати. Від голодної смерті їх намагався урятувати Іванів товариш, який ранньою весною рвав і приносив молоду травичку, бруньки, що ледь-ледь розпукувались на деревах.
Одного разу моя мати, Виноград Варка Олександрівна, 1901року народження, побачили у своєму дворі того хлопчика, який лежав на землі вже мертвий, травичка навколо нього була вищипана. Мати вирішили піти провідати Степаненкових дітей. Коли зайшли до хати, то аж злякалися від того, що побачили: обоє дітей були пухлі і не могли рухатися. Мати казали, що не знають, де й сльози взялися (вже давно всі виплакала). Сусідці бабі Кряччисі похвалились: «Нема дітей». Порадились і вирішили просити голову притулку Шевченка Тихона Ілліча допомогти дітям. Він відповів: «Як буде засідання, тоді вирішимо». Через два дні на засіданні дозволили ходити Івану до притулку їсти. Так як Варка була дорослішою, її не прийняли. Іван не міг дійти попоїсти, то моя мати десь із тиждень носили їжу, поки дитина не встала і не набралася сил. Коли Іван підправився, почав ходити самостійно їсти, але щодня приносив скибочку хліба сестрі. Так діти і врятувалися від смерті.
Горонович Є.К., 1929 року народження,
жителька с.Нехайки
З турботою про земляків
Іван Никифорович ніколи не соромився свого коріння, часто приїздив у село, зустрічався із земляками, розповідав про війну, про свій бойовий шлях. Людей збиралося дуже багато. Приходили всі, хто міг прийти. Учнів у школі тоді було дуже багато, приходили з учителями. Пам’ятаю, що під час таких зустрічей панувала тиша – всім хотілося почути Героя. Але для нас він був не просто Героєм, а якимось святим, незвичайною людиною. Та з кожним Іван Никифорович був привітним, щирим і простим. Він постійно цікавився життям земляків, радів їхнім успіхам і переймався проблемами. Так, за його сприяння одна з перших у районі пролягла до села дорога з твердим покриттям, у 1977 році побудоване приміщення Нехайківської середньої школи, згодом були зведені Будинок культури та дитячий садок. Допоміг Герой і з газифікацією села.
Скільки знаю, пам’ятаю, що нехайківці завжди шанували і зараз шанують славного земляка. Жаль, що останні роки хворів і не міг приїхати у село, пройтися тими вулицями і стежками, де пройшло його дитинство, хоч і дуже тяжке.
Я думаю, що школярам треба знати, який шлях пройшов наш земляк від простого сільського хлопця до заслуженої людини.
Наталенко Т.В., 1926 року народження,
жителька с.Нехайки
Тяжкі роки
У 1920 році в селянській родині народився син Іван. Батько Никифор Денисович і мати Параска Дмитрівна, які стали вдівцями, вже мали від перших шлюбів трьох дітей: у батька – Іван і Тимофій, у матері – Варка.
Батько був закоханий у коней. Служив у кавалерії, тож повернувся із громадянської війни на кобилі-рисачці, яку звали Олена. Стала зростати сім’я. Народилися Катерина, Марина, Маруся, а Іван був восьмим. У сім’ї з’явився другий Іван – хрещення відбувалося перед святом Івана Купала, тому батюшка про інше ім’я не хотів і слухати. Прогодувати таку сім’ю було нелегко. Тож на 10 га родина трудилася від зорі до зорі. Під час колективізації батько не хотів іти в колгосп. Активісти забрали землю, реманент, а сім’ю вигнали з хати. У селі жив циган, який пішов робити у циганський колгосп у с.Горбані (Київська обл.), а Степаненкам дав притулок у своїй хаті. Пізніше голод забрав життя батьків, брата Тимофія і трьох сестер.
Козинець М.Л., 1914 року народження,
жителька с.Нехайки, солдатська вдова
